Сьогодні для більшості країн світу виборність влади є нормою і фактичним синонім її змінюваності. Обирають Папу Римського, обирають Аятоллу, обирають короля Малайзії, обирають президентів і прем’єр-міністрів, партії і окремих депутатів різних рівнів, голів корпорацій і очільників шкільного самоврядування – сьогодні ми стикаємося з потребою вибирати і делегувати кудись від себе представників дуже часто.
Вибори грають дуже важливу роль – вони оновлюють існуючі ієрархії. Адже весь світ – це сукупність ієрархій різного рівня. Найбільш помітні нам і такі, що впливають на наше життя – це політичні ієрархії, що очолюють політичні еліти. Через вибори народ (або частина народу) здійснює оновлення політичної еліти, відносно мирний процес «циркуляції еліт».
Що таке «циркуляція еліт» і при чому тут вибори?
Усе суспільство складається з 2 соціологічних старт (прошарків) – еліти і маси. В свою чергу еліта поділяється на сьогоденну еліту (ті, хто при владі), контреліту (ті, хто прагнуть прийти до влади і здатні володарювати) і антиеліту (ті, хто прагнуть повалити панівну еліту, але не здатні володарювати). Маса – це люди, які ніколи не прагнуть влади, вони бачать свою реалізацію в інших площинах суспільного життя, але не в політичній.
Циркуляція еліт – це висхідний процес підняття до рівня еліти представників контреліти та маса і навпаки – низхідний процес представників еліти до рівня контреліти або маси[1].
Панівна еліта через певний час після приходу та перебування при владі «заспокоюється», перестає бути локомотивом розвитку суспільства, втрачає свої кращі якості та енергію – і як наслідок вироджується. В цей час формується нова потенційна еліта (контреліта), що прямує до влади[2]. В минулому боротьба між потенційною і старою елітою відбувалися у вигляді переворотів та революцій, громадянських війн, що уносили життя тисяч людей.
Вибори дозволяють в більшості випадків без великих соціальних потрясінь (громадянські заворушення, війни, заворушення) доповнити існуючу еліту представниками контреліти, або ж повністю оновити еліту шляхом вибору до влади представників контреліти, що завоювали довіру у більшості виборців.
Які проблеми мають вирішувати вибори?
- Низьку ефективність роботи соціальних ліфтів (переходу людей по сходинкам суспільства згори до низу і навпаки);
- Відсутність відчуття відповідальності за долю своєї держави і локальної громади (прибирати відчуття відчуженості громадян від влади – «і без мене вирішать усе»);
- Неповороткість бюрократичної державної машини в кризових явищах або під час епохальних змін (вроджена схильність еліт до консервування існуючого порядку речей заради збереження влади, навіть якщо це шкодить суспільству).
Переваги і недоліки виборчих процесів
Тут можна наводити великий перелік плюсів і мінусів, тому виокремимо по 3 основні з кожного боку.
Переваги виборів:
- Дозволяють безкровно оновлювати еліту і є одним з видів «соціального ліфту»;
- Дозволяють оновлювати еліту відповідно до викликів поставлених перед державою і суспільством – війна, економічна депресія, соціальна чи політична криза тощо;
- Дозволяють людям брати безпосередню участь у визначенні їх майбутнього.
Недоліки виборів:
- Проблема компетентності (чи володіє основна частина виборців достатніми знаннями для здійснення раціонального і обгрунтованого вибору);
- Проблема демагогії (частина виборців, яка не схильна до вивчення сьогоденного політичного і соціально-економічного стану суспільства та їх причин, не зможе тверезо оцінювати кандидатів і буде голосувати за найкращу «картинку», а не зміст);
- Фальсифікування (чим більше людей бере участь у виборах – тим складніший процес підрахунку голосів та контролювання цього процесу – тим більше імовірність фальсифікування голосів – тим більше шанс, що вибори не досягнуть своєї мети, тобто делегування довірених представників народу).
Вибори рятують від масштабних силових конфліктів всередині суспільства – так чи ні?
Боротьба еліти та контреліти часто закінчується силовим зіткненням, коли вичерпують можливості та бажання до компромісу. Часто ці зіткнення переростали в затяжні конфлікти, згадаймо війну Червоної та Білої Троянд (різних угруповань аристократії), що тривала в Англії 30 років (1455-1485) або три династичних війни в Іспанії, що тривали протягом ХІХ ст. (1833-1839 рр., 1846-1849 рр., 1872-1876 рр.) і зумовили занепад Іспанської держави.
Наявність виборів не завжди дає можливість уникнути кривавих сценаріїв циркуляції еліт. У вітчизняній історії це період Руїни, що почався зі смерті гетьмана Війська Запорозького Богдана Хмельницького в 1657 р. і завершився обранням гетьманом Війська Запорозького Івана Мазепи в 1687 р. Весь цей час активно відбувалися виборчі процеси та змінювалися гетьмани, однак громадянська війна в козацькій Україні від цього не збавляла обертів. Був час, коли одночасно володарями титулу «гетьман» і булави було 3-4 людини з кардинально різними зовнішньополітичними орієнтаціями.
Так само не врятувала наявність виборчого механізму і від Громадянської війни в США 1861-1865 рр. з її рекордною кількістю загиблих – більше 620 тисяч! Стільки загиблих громадян США не було навіть під час 1-ї чи 2-ї світових війн.
З іншого боку, якби там не було, але вибори дають можливість уникнути відкритої фази протистояння під час циркуляції еліт, або відтермінувати її. Наприклад, зміна президента США і правлячої партії в 1933 р. (часи Великої депресії в США 1929-1941 рр.) значно розрядило суспільство, не допустивши конфліктів на основі катастрофічної майнової нерівності, що утворилася напередодні однієї з найбільших економічних криз в історії світу та ще більше поглибилася під час неї. Не погроми багатих кварталів північноамериканських міст, а зміна правлячої партії (з республіканської на демократичну) стали відповіддю суспільства США, що вже 3 роки (з кінця 1929 по кінець 1932 р.) не могло знайти виходу з кризи і продовжувало стрімко біднішати – в рік вступу (1933 р.) у повноваження нового президента США Франкліна Рузвельта рівень безробіття сягнув 25%.
Водночас, як показує сучасний світ, вибори не здатні завжди забезпечити мирний та легітимний перехід влади від одних еліт до інших – в Україні прикладом цьому є відносно мирна Помаранчева Революція 2004 р. (пасіонарна частина суспільства шляхом масових протестів домоглася 3-го туру президентських виборів) та Революція Гідності 2013-2014 р. (варіант проведення перевиборів був відкинутий пасіонарною частиною суспільства), які були незаконні по формі (з точки зору “дореволюційної” правлячої еліти), але позитивні за змістом і призвели до перезавантаження влади та постфактичного узаконення.
Так чи інакше, в основі виборності влади лежить потреба ухвалювати власне рішення щодо свого майбутнього і майбутнього своїх дітей. Австрійський філософ Карл Поппер визначає, що у відкритому суспільстві «індивіди змушені ухвалювати особисті рішення»[3]. Наявність виборів, як інструменту оновлення політичних інститутів, відповідає на одне з питань, які розглядає Карл Поппер у своїй праці «Вільне суспільство і його вороги»: «Як би нам так організувати політичні інститути, щоб погані та некомпетентні правителі не змогли заподіяти великої шкоди?»[4]. За його думкою вибори є одним з засобів, «за допомогою яких підвладні можуть змінити свого правителя». Та з іншого боку Поппер не поділяє сліпої віри у святість влади механічної більшості: «У цьому світлі теорія демократії не спирається на принцип обов’язкового правління більшості, а скоріше різноманітні методи демократичного контролю, такі як загальні вибори і представницький уряд, слід розглядати лише як випробувані і, за умов широко розповсюдженої традиційної недовіри тиранії, достатньо ефективні інституційні гарантії проти тиранії…»[5].
Як було до появи виборів?
Принцип виборності влади, тобто можливості прямого делегування представників усім або окремими категоріями населення певної території чи політичного утворення, був не одразу реалізований в перших державах.
Перші держави були монархічними, в яких населення не мало можливості обирати владу – вона була спадковою і встановлювалася силою. «Світ завжди належав сильним і ще довго буде їм належати. Люди поважають лише тих, хто вміє змусити себе поважати. Той, хто перетворився на лагідну вівцю, завжди знайде вовка, готового його з’їсти», – писав соціолог В. Парето[6]. Зазвичай перші монархи були нащадками очільників племінних союзів, їх влада базувалася в першу чергу довірі підданих, яка була отримана не просто так (провести агітаційну кампанію з рекламою по телебаченню було неможливо).
В давні часи вміння ефективно організувати життя громади було питанням життя і смерті – скільки буде заготовлено припасів, наскільки ефективним буде обробка землі чи полювання, скотарства, наскільки успішно будуть розв’язуватися конфлікти за територію з сусідніми громадами, наскільки успішно будуть розв’язуватися конфлікти всередині самої спільноти тощо. Додайте до усього цього проблеми відсутності медичної системи та системи міжнародної торгівлі і зрозумієте, що очолювати плем’я чи ранні держави було більше не привілеєм, а справжньою головною біллю – вождь/цар мав володіти набором компетенцій, що об’єднували і дипломатію (вміння розв’язувати конфлікти з сусідами безкровно), і військову справу (вміння відстоювати межі контрольованої території і розширяти її за потребою), і землеробство (розуміння яка земля дасть достатній врожай, щоб прогодувати громаду і які культури потрібно вирощувати), і судівництво (розробка, затвердження і підтримка певних норм поведінки і набору покарань, які б підтримували лад в громаді, і водночас визнавалися більшістю її членів), і статистику (розуміння скільки їжі потрібно, щоб пережити зиму, скільки людей мають займатися пошиттям одягу, щоб забезпечити потреби громади, скільки людей мають займатися землеробством, а скільки нести варту на кордонах, скільки виготовляти зброю і засоби до праці тощо). І цей список можна було продовжити на багато сторінок. Це сьогодні з наявністю розгалуженого бюрократичного апарату очільник держави може володіти мінімумом компетенцій, але громадяни держави цього можуть навіть і не відчути через інституціональну розгалуженість державного апарату.
Це можна порівняти з тим, як сьогодні мільйони геймерів, граючи в стратегії, самотужки визначають усі напрямки життєдіяльності суспільства, яке вони розбудовують з однією великою різницею – вони ніколи не відчують на собі наслідки своїх провалів. Вимерла половина населення, витратили усе золото з скарбниці, вороги відібрали усі порти і доступ до води, померли усі жінки/чоловіки, знищена армія – ці проблеми вирішуються впертістю гемейра у бажанні отримати перемогу в кампанії чи іншому форматі гри. А от в реальності це з імовірністю в 99% закінчилося б для володаря досить сумно – від вигнання до вбивства.
В давні часи влада спиралася на традицію, на віру у святість порядків і норм, що існували споконвіку, в тому числі і щодо передачі влади. «Тут підкоряються певній особі в силу її особистих якостей, освячених її походженням», – писав про традиційне панування німецький соціолог Макс Вебер[7].
Наприклад, скіфи вважали своїх царів нащадками Колаксая, онука Бога Неба Папая і Богині Землі Апі або Доньки Бога Борисфена (Дніпра). Він отримав владу, як винагороду за те, що зміг натягти лук і оперезатися поясом свого батька – першолюдини Таргітая, що заповів владу над Скіфією (територією України) тому сину, що зможе натягти його лук і оперезатися бойовим поясом. За виконання завдання Колаксай отримав ще від небесного божественного дідуся золоті дари: чашу, сокири, плуг і ярмо. Золота чаша стала атрибутом царської влади у скіфів, а сама влада передавалася від батька до наймолодшого з синів[8]. Політична і релігійна система являли собою єдине ціле, тому ніхто не насмілювався (та і не задумувався) над тим, щоб поставити кандидатуру царя на голосування.
Хоча у тих же скіфів були випадки, коли негідний на думку старійшин цар усувався – так було з царем Скілом, що був вбитий за зраду віри предків (почав поклонятися грецькому Богу Вакху і брати участь у вакхічних оргіях), а новим царем був проголошений його брат Октамасад[9]. Чи були перед цим здійснена процедура голосування серед вояків чи серед старійшин – невідомо.
Як виникали і розвивалися демократичні системи?
Ромейській (візантійський) історик Прокопій Кесарійський у своїй праці «Війна готів» VI ст. до н.е. писав про наших пращурів: «Ці племена, слов’яни і анти, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народоправстві, і тому у них щастя і нещастя в житті вважається справою загальним»[10]. Таким чином виборчі традиції у нас доволі давні.
Тут можна навести приклад з їх перебігом у реальному житті. Вперше віче, як орган влади, був згаданий на Русі у зв’язку з облогою печенігами у 997 р. міста Білогрода, коли на вічі вирішили здати місто, але після нього завдяки ідеї одного старця населення міста відмовилося здаватися[11]. Та перший випадок, коли на вічі обрали князя стався в 1068 р. (якщо не рахувати запрошення новгородським вічем на княжіння варязького ватажка Рюрика 862 р.).
Інший приклад пов’язаний з фігурою київського князя Ізяслава Ярославовича, який програв половцям битву на Альті в 1068 р. – переможці почали грабувати Київську землю (в давньоруських літописах слова «земля» мало значення князівства, держави). Князь з залишками дружини відступив до Києва, де почалося віче. Його ініціаторами стають міщани і селяни Київської землі, які вимагали від князя відкриття князівського «арсеналу», озброєння добровольців і організації оборони Київського князівства. Ізяслав Ярославович відмовляється це виконати – тоді кияни починають погром князівських палат і дворів його наближених, визволяють посадженого в поруб князя Всеслава Брячиславовича (сучасники називали його волхвом і чародієм) та одноголосно обирають і проголошують його київським князем. Ізяслав Ярославович ледь встиг втекти з Києва до польських земель[12]. Ось така реальна участь державного керівника часів кінця раннього Середньовіччя, що програв одну битву і не зміг вчасно організувати оборону – другого шансу виборці могли не дати.
Водночас в цій історичній події ми бачимо прояв виборчих традицій нашої прадавньої держави – Русі. Вибори в Києві відбувалися нерегулярно, бо верховна влада передавалася у спадок. Та якщо князь виявлявся нездарою, тоді люди самотужки «запускали» виборчий процес і обирали іншого князя з династії Рюриковичів. Ці вибори відбувалися в ході віча – виборчої інституції, участь в роботі якої мали усі особисто вільні члени міської громади.
Одним з найвідоміших були «вибори» 1113 р., коли після смерті київського князя Святополка Ізяславовича київське віче відмовилося приймати князем його сина Ярослава, натомість запросило на княжіння переяславського князя Володимира Всеволодовича «Мономаха». Віче було змушено надсилати йому не одну, а дві делегації, адже на запрошення першої делегації посісти він не погодився і приїхав лише після умовлянь другої делегації[13].
Київські вибори 1113 р. показали якраз проблему компетенції виборців. Кияни ненавиділи свого князя Святополка за те, що він сприяв підвищенню цін на сіль (дуже важливий товар в Середньовіччі). Однак син Святополка, Ярослав, не брав в цьому участі і взагалі княжив на Волині. Та кияни настільки зненавиділи батька, що ця ненависть перейшла і на персону сина – відповідно київське віче радикально виступило проти вокняжіння в стольному граді Ярослава, навіть не заслухавши його. Всю цю історію прикрашає лише той факт, що князь Володимир Мономах став одним з найуспішніших київських князів.
А от у північному Новгороді, на відміну від Києва, віче стало постійно діючим органом влади – історики навіть вживають термін Новгородська республіка до часів Новгородського князівства 1136-1478 р. Формально в Новгороді завжди був князь з роду Рюриковичів, але його запрошувало і скидало новгородське віче, через нього ж мали затверджуватися і союзи, і нові податки, і всі рішення, що торкалися усього населення Новгородської землі. Князь навіть не мав права самостійно збирати податки – це робили представники новгородських бояр, а з загальної суми йому регулярно виплачувалися «дари»[14], що можна порівняти з зарплатнею очільника виконавчої влади.
Як виникла перша демократична система?
Виборність влади дає можливість населенню здійснювати ротацію очільника держави і еліт взагалі. Тут виникає інше питання – хто має право на участь у вирішенні питання ротації еліт?
Перша держава, де була встановлена демократична система і виборність влади – це був не Афінський поліс, як часто згадується. Першим на цю стежинку став Мегарський поліс в кінці VII ст. до н.е. В середині цього сторіччя з Мегар був вигнаний тиран Феаген і встановилося правління аристократії (влада ради старійшин з аристократичних родів), але хвиля суспільно-політичних змін призвела до встановлення першої в Давній Греції демократії (влада народних зборів). Під час демократичного правління Мегари оголосили війну Перінфу, на боці якого виступив Самос, і програли. Потім Мегари програли війну проти Афін, які захопили острів Саламін і мегарський порт Нісею. Всередині полісу теж не все було добре – розширення власних повноважень Народні збори використали для репресій проти заможної меншості, внаслідок чого з Мегар втекло багато шанованих громадян, зокрема поет Феогнід. Порядок в демократичних Мегарах перестав існувати, як такий, що вилилося у ганебне пограбування священного посольства, що рухалося до дельфійського оракула і проходило територією Мегарського полісу[15]. Завершилося все тим, що після чергової військової поразки в 565 р. до н.е. в Мегарах встановився олігархічний режим.
Друга спроба встановити демократичну систему була більш успішна і тому набагато відоміша – це Афіни. Стародавня афінська демократія проіснувала з VI по IV cт. до н.е., але право голосу мали виключно громадяни-чоловіки. Громадянином можна було стати лише по факту наявності батька чи матері, що були громадянами Афінського полісу.
Спочатку в Афінах діяв лише ареопаг, рада старійшин, до якої могли бути обрані лише евпатріди – нащадки родової аристократії. Саме ареопаг обирав архонта, очільника Афін. Спочатку архонт обирався довічно, пізніша на 10 років, пізніше – на 1 рік.
За часів Перикла (V ст. до н.е.) з’явилися Народні збори, в яких могли приймати участь всі громадяни Афін. Голосувати могли ті чоловіки, що під час військових дій могли за власний кошт озброїтися самі чи виставити декілька озброєних вояків. Таким чином право голосу було заслуженим – якщо не можеш захистити існування Афінського полісу, то не маєш права і на вибір його очільників, як і на балотування. У новонародженій грецькій демократії голосувати могли лише ті, хто долучався до оборони держави і водночас вносив вклад в її економіку. А обиратися могли представники таких груп, як пентаксіомедімни (одержували від землі не менше від 500 медимів[16] с/г продукції на рік і служили у важко озброєній піхоті), вершники (одержували не менше 300 медимів і повинні були служити в кінноті), зевгіти (одержували не менше 200 медимів і служили в піхотному ополченні). А от фети (одержували до 200 медимів і служили в легкоозброєній піхоті та на флоті) могли голосувати, але свою кандидатуру висувати на вакантні посади не могли[17].
Такий поділ був впроваджений за часів Солона, який встановив майновий ценз для учасників виборчих процедур демократичної системи Афін.
Народні збори укладали мирні угоди і оголошували війну, приймали закони та голосували шляхом підняття рук за стратега (очільник війська Афінського полісу), призначали йому платню та загалом затверджували видатки афінської скарбниці.
Проте вже тоді скіфський філософ Анахарсіс, сучасник і друг Солона, відвідавши Народні збори Афін, відзначив брак компетенції серед голосуючих: «…в еллінів говорять мудреці, а справи вирішують невігласи»[18].
З якими проблемами зіткнулася перша демократія?
Головною проблемою була відсутність достатньої компетенції у багатьох виборців – простих селян, моряків і ремісників, що не мали часу розбиратися в хитросплетіннях давньогрецької політики, не особливо тямили у великій торгівлі чи колонізаційних процесах.
З одного боку вибори дають можливість безкровної зміни еліт, а з іншого боку лишається питання, якими компетенціями мають володіти виборці, щоб обрати до владних структур реально гідних представників суспільства.
Ця проблема яскраво проявилася в першій демократичній системі – афінській. Політично мотивована більшість виборців афінських народних зборів шляхом голосувань неодноразово вибирала не лише кого підняти на вершину владної вертикалі, але і кого з неї скинути шляхом вигнання з міста – піддати «остракізму». Так виганяли з Афін видатних людей свого часу, яких нещодавно самі ж афінські виборці і обирала архонтом (очільником виконавчої влади) – Фукідід, Фемістокл, Аристид й інші. Це невміння цінувати своїх провідників згодом далося взнаки, коли Афіни програли свою збройну боротьбу з Спартою, де завдяки законам Лікурга була сформована мілітаристична еліта та жорстка владна вертикаль, на чолі якої перебувало 2 царі. Потім демократичні Афіни програють війну і проти Македонської імперії, за вимогою якої в 322 р. до н.е. демократичний лад буде остаточно скасований та замінений на олігархічний.
Особливо промовистими є історії з вигнанням з Афін Фемістокла і Аристида – вони були піддані остракізму. Спочатку ця процедура вводилася для того, щоб виганяти впливових осіб, що загрожували Афінському полісу та вводили в оману його народні збори. Та пізніше остракізм перетворився в одне з найгрізніших засобів політичної боротьби.
Одним з головних провідників демократичних реформі розширення кількості голосуючих був Фемістокл, він і став їх жертвою. Завдяки йому була реалізована ідея створення в Афінах найпотужнішого флоту серед усіх грецьких полісів, що принесло перемоги грецької коаліції над персами в битвах при Саламіні 480 р. до н.е. (об’єднаний грецький флот з 380 суден переміг персидський флот з 1200 суден) та Микалі 479 р. до н.е. (20 тисяч греків перемогло 60 тисяч персів). Підняття значущості флоту і його комплектування з незаможних прошарків населення призвело до значного розширення кількості учасників Народних зборів і домінування простолюдної більшості[19]. Крім цього, як писав Карл Поппер, мореплавство і торгівля стали головними ознаками афінського імперіалізму, а афінські гавані – основою морської політики, «надто пірейська, що стала центром торгівлі та цитаделлю демократичної партії»[20]. І ті самі люди, яких Фемістокл витягнув з бідності, дав можливість голосувати (адже пам’ятаємо – в Афінах голосував той, хто або воював сам, або споряджав вояків), після легендарних перемог Фемістокла – в 471 р. до н.е. проголосували за вигнання .
Можна сказати, що у випадку з Фемістоклом його вигнання було своєрідною політичною кармою. Адже в 484-483 рр. до н.е. саме Фемістокл був головним ініціатором голосування Народних зборів Афін за вигнання лідера опозиції і колишнього архонта Афін Аристида, якого за нещадну боротьбу з корупцією і непідкупну чесність називали «Справедливий». Під час цієї боротьби він викрив багатьох заможних і впливових афінян, включаючи самого Фемістокла[21]. Навіть спільна участь в легендарній битві при Марафоні, де Фемістокл і Аристид билися пліч-о-пліч проти персів, не переконала Фемістокла відмовитися від ідеї помститися Аристиду та піддати Аристида остракізму.
Остракізм – це процедура голосування за вигнання певної людини, що займала високий статус в Афінському полісі. Голосування могло відбуватися лише 1 раз на рік на Народних зборах за участі не менше 6 тисяч повноправних громадян полісу[22]. Доля того, кого треба вигнати, вирішувалася підрахунком кількості «остраків» – шматків керамічних черепків, на яких писали ім’я людини, яка на думку голосуючих мала б бути вигнана з полісу на 10 років без конфіскації майна, хоча бували випадки і з конфіскацією.
Красномовний випадок, пов’язаний з цієї процедурою, що стався з Аристидом, зафіксував Плутарх в своїх життєписах:
«… коли надписували черепки, якийсь неграмотний, неотесаний селянин протягнув Аристиду – першому, хто трапився йому назустріч – черепок і попрохав написати ім’я Аристида. Той здивувався і спитав, чи не образив його якимось чином Аристид. «Ні, – відповів селянин, я навіть не знаю цього чоловіка, але мені набридло чути на кожному кроці «Справедливий» і «Справедливий»! Аристид нічого не кажучи, написав своє ім’я і повернув черепок»[23].
Як Ви розумієте така проблема виникала часто не лише під час обрання кого вигнати, а і кого обрати. Голосування за кандидата з «доброю славою» в народі без вивчення його діяльності – давня проблема. Саме суб’єктивність вибору була, є і буде найбільшим недоліком виборчого процесу зміни влади. Лише в теорія кожна людина раціонально зважує усі «за» і «проти» перед поданням свого голосу за те чи інше питання. В більшості ж велику роль грає багато побічних факторів, які нічого не кажуть про компетенцію людину – «він гарно вміє себе поводити на людях», «він занадто чванливий», «в його словах немає впевненості», «він видний чоловік» тощо. Такі і подібні пояснення свого вибору – сумна норма. Якщо Ви попитаєте у своїх батьків, друзів чи знайомих як вони можуть обґрунтувати свої попередні голосування за того чи іншого кандидата чи партію, то готуйтеся до подібних відповідей. Просто спробуйте і перевірте особисто!
Нераціональністю масового виборця в червні 1945 р. обпікся і прем’єр-міністр Великобританії лорд Вінстон Черчилль – людина, яка фактично врятувала англійську армію у Франції в 1940 р., забезпечив участь США у війні на європейському театрі 2-ї світової війни та привів Великобританію до перемоги в цій війні.
І от 5 липня у Великобританії відбуваються позачергові парламентські вибори. З моменту капітуляції ІІІ Райху не пройшло і 2 місяців. І неочікувано для усіх Вінстон Черчилль і його Консервативна партія програють вибори з результатом 36,2% – перемога дістається лейбористам з показником 49,7%. Це при тому, що не зважаючи на постійні бомбардування території Англії з боку Люфтваффе (пошкоджено понад 4 млн. будинків), спроби встановлення морської блокади Великобританії з боку ІІІ Райху (призвело до знищення 30% торгового флоту) і відповідно скорочення експорту на 60% (порівняно з довоєнним 1938 р.) та загалом національного багатства на 25% – Вінстон Черчилль зумів зберегти майже усі робочі місця – за час війни 1939-1945 рр. скорочення відбулося лише на 10%[24]. «Вдячні» англійські робітники відповіли на це голосування за політичних супротивників Вінстона Черчилля – лейбористів.
На відміну від лейбористів консерватори не вели активної передвиборчої кампанії, а сам Черчилль готувався до участі в Потсдамській конференції та відстоювання там зацікавлень Великобританії. Однак англійські виборці проголосували не за того, хто їх провів крізь війну до перемоги, а за тих, хто організував більш ефективну та помітну передвиборчу кампанію з нагальнішими гаслами.
Тому питання компетенцій стає найбільшим проблемним у визначенні ефективності виборів, як інструменту зміни влади і за часів афінської демократії, і сьогодні.
Таке нераціональне поводження виборця змушує дослідників шукати шляхи покращення виборчого процесу. Наприклад, Джейсон Бреннан, американський філософ і політолог, професор Школи бізнесу Макдоноу при Джорджтаунському університеті, запропонував за умови збереження республіканської форми правління перейти від демократії до епістократії, тобто влади компетентних виборців.
«Демократії мають схильність ухвалювати закони й визначати напрями політики, привабливі для пересічного виборця, хоча той завалив би навіть початкового рівня іспити з економіки, історії, соціології та політології. Емпіричні дослідження, зазвичай, показують, що виборці підтримали б інші політичні рішення, якби були краще поінформовані.
Виборці схильні керуватися добрими намірами, але щоб добре проголосувати самої добросердності недостатньо. Для цього необхідні величезні пізнання в соціальних науках, яких не має більшість громадян. Більшість виборців не знають нічого, хоча дехто знає дуже багато, а дехто знає навіть менше, ніж нічого. Завдання ліберальної республіканської епістократії — захист від недоліків демократії шляхом зменшення впливу найменш поінформованих виборців або збільшення впливу найбільш поінформованих»[25], – так описує свої пропозиції Джейсон Бреннан, прагнучи врятувати основні права і свободи Сполучених Штатів Америки від загрози зникнення від політиків-популістів і мільйонів некомпетентних виборців.
Як пробували вирішувати наявні проблеми виборчих процесів в Афінах?
В Афінах за часів архонта Солона (на початку VI ст. до н.е.) в доповнення до Народних зборів була утворена Рада 400, що готувала справи для передачі її на обговорення та розгляд Народних Зборів. Ця ж Рада 400 вирішувала і нагальні питання, які не могли бути відкладені до скликання Народних зборів. Рада 400 складалася виключно з представників пентаксіомедминів, вершників і зевгітів чоловічої статі від 30 років за віком. Таким чином Солон намагався врівноважити малокомпетентні Народній збори компетентною Радою 400.
Також було створено новий судовий орган — геліею. Це був суд присяжних, що складався з 10 колегій (дикастерій) і загалом нараховував 6000 осіб, що обиралися щорічно шляхом жеребкування поміж громадянами усіх 4 цензових груп, але не молодше 30 років (отже, це були люди принаймні, які відбули військову службу і мали який-не-який соціальний досвід).
Наприкінці VI ст. до н.е. архонт Клісфен запровадив поділ Афінського полісу і його територій на 10 територіальних округів — філ. 1 філа складалася 3 трітгій (територій) — міської, приморської та землеробської, а трігітії поділялися на деми. Це було зроблено для послаблення впливу могутніх і багатих родин під час виборів. Також Клісфен розширив Раду 400 до Ради 500, до якої кожна з 10 філ обирала 50 представників. Таким чином філа являла собою і територіальну одиницю Афінського полісу, і виборчий округ одночасно.
Як згадувалося вище, задуманий для благих намірів, остракізм перетворився в засіб політичного тиску та усунення опонентів з Афін. Тому в 417 р. до н.е. від його застосування відмовилися і це при тому, що традиція вигнання існувала ще з часів Ради 400 і Ареопагу. Показовим прикладом непрацездатності остракізму стало вигнання з Афін демагога Гіпербола, яке було підлаштоване афінським стратегом Алківіадом, який сам опинився під загрозою вигнання і став ініціатором широкої кампанії по засудженню Гіпербола, який усе любив перебільшувати у своїх промовах. До речі саме від нього і пішло поняття «гіперболізувати», тобто значно перебільшувати дійсне.
Вибори і спадкоємність вектору розвитку
Явний мінус виборності влади – це проблематичність спадкоємного вектору державного розвитку. Адже опозиція в більшості випадків має інші погляди на державний розвиток (інакше б це не була опозиція), відповідно прихід до влади опозиції часто перекреслює результати руху суспільства у декілька років. Ця проблема відсутня в монархічних державах, адже там наявне ставлення монарха до державних справ, як до розширення спадщини, яку він передасть відповідно вже своїм дітям, а ті – своїм. Однак є проблема, якщо спадкоємець не має потягу до державницьких справ або взагалі має психічні/фізичні вади, що об’єктивно не дозволяє йому керувати державою. В такому випадку починається державна криза, що завершується часто кривавими конфліктами в середовищі кровноспорідненої еліти та близького оточення через висування ряду претендентів на престол – це може призвести від занепаду держави аж до її розвалу. Так правління короля Франції Карла VI Безумця ледь не привело Французьке королівство до зникнення – за його правління під час війни з Англійським королівством Франція була фактично поділена на 3 частини, які ворогували одна з одною[26].
З іншого боку від спадкоємності державної політики залежить довготривалий успіх держави. Наприклад, сьогодні спадкоємний принцип забезпечується або через довготривалу владу однієї партії одноосібно або через лідерство у провладній коаліції (найвідоміші приклади – Китай, Сінгапур, Японія, Німеччина, Туреччина, РФ, Угорщина), або через збережений інститут монархії (Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Катар, Бахрейн), або через поєднання цих варіантів – (Малайзія).
Якщо подивитися навіть на США, своєрідний еталон демократії, то ми побачимо там прояви спадкоємності у переважанні мінімум 2 строків президентства представників від однієї партії, тобто мінімум 8 років держава і суспільство розвиваються в одному напрямку і наступнику доволі важко кардинально ламати результати попереднього 8-річного розвитку суспільства.
Для наглядного прикладу візьмемо останні 40 років в США, які є президентською республікою і більша частина повноважень зосереджена у президента (в тому числі заміщати вакантні посади суддів):
- Рональд Рейган (Республіканська партія) – 1981-1989 рр.
- Джордж Буш старший (Республіканська партія) – 1989-1993 рр.
- Білл Клінтон (Демократична партія) – 1993-2001 рр.
- Джордж Буш молодший (Республіканська партія) – 2001-2009 рр.
- Барак Обама (Демократична партія) – 2009-2017 рр.
- Дональд Трамп (Республіканська партія) – 2017-2021 рр.
Як бачимо, зазвичай переможець лишається на посаді мінімум 8 років і має можливість привести в дію свій план реформ, забезпечивши його спадкоємність між 2 або 3 термінами президентства свого однопартійця. Тому, коли ми кажемо про велич США, то це не лише ВВП, армія і флот, інновації та технології – це багато в чому наявність довготривалих векторів державного розвитку.
З іншого боку успішний розвиток останніх 30 років геополітичного та економічного конкурента США, Китаю, був би неможливим без довготермінового перебування на посадах голів КНР, обраних Всекитайськими зборами народних представників: Цзян Цземінь (1993-2003), Ху Цзіньтао (2003-2013), Сі ЦзіньПін (2013 – наш час).
Отже, підсумуймо.
Чи завжди приводять вибори «нагору» тих, кого дійсно прагне виборець – переважно так.
Чи завжди вибори приводять «нагору» тих, хто дійсно потрібен виборцю – переважно ні.
Чого більше – плюсів чи мінусів, у виборчому процесі та чи треба від нього відмовлятися заради інших видів передачі влади політичним елітам – кожне суспільство має визначитися самотужки.
Закінчимо це “розслідування” про вибори цитатою давньогрецького філософа Діогена. Коли він потрапив у полон і опинився на невільничому ринку, то на питання, що він вміє робити відповів: “Володарювати людьми” – і попрохав глашатая “Оголоси, чи не хоче хтось придбати собі господаря”[27].
[1] Pareto V. Trattate de Sodologia Generali. Vol. II. – Milano, 1964. – P. 676.
[2] В.В. Сухонос. Теорія держави і права – Суми: Університетська книга, 2005. – 689 с. [https://lawbook.online/ukraine-gosudarstva-prava-teoriya/teoriji-pro-sutnist-72594.html]
[3] Карл Поппер. Відкрите суспільство і його вороги.Т.1. – К.: Основи, 1994. – с. 196.
[4] Карл Поппер. Відкрите суспільство і його вороги.Т.1. – К.: Основи, 1994. – с. 140.
[5] Карл Поппер. Відкрите суспільство і його вороги.Т.1. – К.: Основи, 1994. – с. 145.
[6] Парето В. Социалистическая опасность / В. Парето // Социологические исследования. – 2001. –
№ 5. – С. 96–105.
[7] Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К.: Основи, 1998. — С. 162.
[8] Давньоскіфська філософія. – К.: Орієнтир, 2020. – С. 196-199.
[9] Геродот. История. – СПб: Азбука. – С. 308
[10] Прокопій з Кесарії. Війна з готами / Пер. з грец. С.П. Кондрат’ева. – М., 1950. – С. 297-298.
[11] Літопис Руський. За Іпатським списком / Пер. з церкслов. Л. Махновець – К.: Дніпро, 1989. – С. 71-73.
[12] О.П. Толочко, П.П. Толочко. Київська Русь. Т.4. – К.: Альтернативи. – С.181.
[13] О.П. Толочко, П.П. Толочко. Київська Русь. Т.4. – К.: Альтернативи. – С.207-208.
[14] В. Янин. Истоки новгородской государственности – Наука и жизнь, № 1, 2005.
[15] Л.А. Пальцева. Из истории архаической Греции: Мегары и мегарские колонии. – СПб., 1999 – С. 264-265
[16] 1 медам – 52,5 літра.
[17] Орленко В. І. Історія держави і права зарубіжних країн. – К.: Вид. Паливода А. В. – с. 41.
[18] Давньоскіфська філософія. – К.: Орієнтир, 2020. – С. 40.
[19] Всемирная история. Эллинистический период. – Мн.: Харвест, 2000. – С. 49.
[20] Карл Поппер. Відкрите суспільство і його вороги.Т.1. – К.: Основи, 1994. – С. 200
[21] Плутарх. Сравнительные жизнеописания. – М.: Наука, 1994. – С. 365.
[22] И.Е. Суриков. Остракизм в Афинах. – М: Языки славянских культур, 2006. – С. 412.
[23] Плутарх. Сравнительные жизнеописания. – М.: Наука, 1994. – С. 367.
[24] Новітня історія Західної Європи та Північної Америки (1945 р.–початок ХХІ ст.). – Л.: Тріада плюс, 2011. – С. 311
[25] Джейсон Бреннан. Правом голосу мають бути наділені тільки знаючі / Пер. М. Бистрицького // Ізборник [Електронний ресурс]. — К., 2019.
[26] История Франции / Под ред. Ж. Карпантье, Ф. Лебрена, Э. Карпантье – СПб: Евразия, 2008. – С. 172
[27] Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М.: Мысль, 1986 – С. 223.
