Реальні історії та законодавчі бар’єри
Галині незабаром виповниться 18. Народжена в Донецьку, більшу частину життя вона провела в Бахмуті. На початку квітня 2022 року, коли біля її будинку пролунав обстріл, дівчина перебувала на вулиці й сильно злякалася. Того ж дня мати зібрала дітей і найнеобхідніше, і родина виїхала.
Спочатку вони оселилися в Дніпрі, згодом — у Броварах. Галина продовжувала онлайн-навчання в бахмутській школі. Цьогорічне НМТ вона складала після чергової ночі обстрілів.
«У тебе більше немає дому. Ти опиняєшся на новому місці. Батьки тримають родину, розв’язують побутові питання, намагаються вижити, тож на дитину часто бракує ресурсу. Найчастіше ми з друзями говоримо про те, що хочеться додому. Хочеться мати безпечне місце, якого більше немає», — розповідає Галина.
Коли підлітки наважуються сказати «мені потрібна допомога», вони виконують величезну внутрішню роботу. Вони знаходять слова, долають сором і страх осуду. Іноді однієї розмови вистачає, щоб тривога не переросла в кризу.
Нещодавно колеги поділилися історією з однієї програми. Мати кілька місяців не наважувалася сказати сину, що його батько в полоні. Не зі зла — просто це останнє, про що будь-яка мама хотіла б повідомити своїй дитині. Дорослим здається, що вони захищають малечу, приховуючи страшну правду.
Після роботи з психологом мати зрозуміла: дитина має право знати правду, якою б вона не була. Хлопець відповів: «Я знав». Він усе здогадувався й зчитував материн стан, поки вона й гадки про це не мала. Як і багато дітей, які розуміють набагато більше, ніж нам здається.
Вони живуть у час, коли ховають однокласників або засинають із думкою, чи підуть завтра до школи. Війна безперервно транслюється онлайн, і соцмережі нікого не щадять.
Пропозиції щодо змін у законодавстві
Нещодавно до психолога звернувся юнак, якому вже виповнилося 18. Його запит виявився лише верхівкою айсберга глибшої проблеми. Пару років тому він упізнав на фото в соцмережах руку загиблого батька — за браслетами, які вони з сестрою подарували перед службою. Цей знімок ширили всюди без їхньої згоди, тож простору прожити втрату не залишилося. Лише через роки він почав працювати з травмою.
Саме тому психологічна допомога дітям під час війни є такою ж базовою потребою, як їжа й вода. Вона має бути доступною, зокрема право дитини звернутися до психолога самостійно, без згоди батьків. Найгостріше це потрібно, коли джерелом болю стають саме ті дорослі, які мають дати згоду.
До онлайн-лінії звернулася дівчинка. У розмові з психологинею з’ясувалося, що з шести років вона періодично зазнавала сексуального насильства від старшого брата. Дитина мовчала роками через сором і тривогу. Вона благала нікому не розповідати, але за законом фахівці були зобов’язані повідомити поліцію.
Найбільше дівчинка боялася матері — та категорично відмовлялася вірити доньці й переконувала, що все вигадане. Без материнської згоди дитина не може звернутися до психолога.
Іншій дівчинці 11. Уже кілька років вона потерпає від систематичного булінгу. Учителька не реагує, а мати радить не зважати. Дівчина відмовляється йти до школи, прогулює уроки й уже сильно відстає в навчанні.
До 14 років дитина за українським законодавством вважається малолітньою: самостійно вона може лише купити продукти, одяг чи іграшку. Психологічна допомога до цього переліку не входить. У 14 років підліток стає неповнолітнім і формально має право давати згоду на медичне втручання, проте право на інформацію про власне здоров’я закон надає лише з 18 років. На практиці психологічне консультування поза медичним закладом самостійно підліток отримати не може — до повноліття потрібна згода одного з батьків.
Світ давно знайшов відповіді. У Британії та Бельгії фіксованого віку немає — фахівець сам оцінює, чи розуміє дитина суть допомоги. У Нідерландах дитина вирішує питання лікування з 12 років. Німеччина дозволяє самостійно звертатися по допомозі з 14 років.
Пропонується переглянути обсяг дієздатності неповнолітніх у Цивільному кодексі, який зараз оновлюють. Зокрема, закріпити право дитини звертатися по допомогу без згоди батьків і отримувати інформацію про власне здоров’я. Дитина сама приходить до фахівця, закон не забороняє почати розмову. Психолог інформує орган опіки, щоб той звернув увагу на випадок.
Головне — встигнути закріпити право дитини в кодексі. Далі потрібна тривала робота з психоедукації батьків. Бо жоден закон не запрацює, доки візит дитини до психолога лякатиме дорослих сильніше, ніж її мовчання.
За дитячим мовчанням часто ховаються найважчі історії. Якщо дитина наважується говорити — це вже добра новина. Тож дозвольмо собі нарешті почути дітей.
