Шістдесят років тому на екрани вийшов шпигунський трилер Альфреда Гічкока «Розірвана завіса». На сьомому десятку режисер знову здивував глядачів. Вперше в історії жанрового кіно він свідомо деромантизував смерть. Гічкок показав, наскільки важка, болісна, марудна і брудна справа — вбивати людину.
Відтоді кіно наче заворожене болем і кров’ю. Дев’ять десятих прокатних хітів обов’язково містять сцени фізичного насильства або смерті. Чому так сталося?
Смерть як важка фізична праця
У романі Джона Ле Карре «Шпигун, який повернувся з холоду» і його екранізації вперше показали шпигунство як брудну гру, де випадкові жертви — лише пішаки. Гічкок пішов далі. Він кинув виклик естетиці Джеймса Бонда, де агенти вбивали ворогів витончено, швидко й театрально.
«Я подумав, що настав час показати, наскільки це важко, вкрай боляче і забирає дуже багато часу — вбити людину», — розповів Гічкок Франсуа Трюффо. І показав убивство як виснажливу фізичну працю.
У «Розірваній завісі» персонажі Пола Ньюмана та Керолін Конвелл позбавляли життя агента Штазі Громека протягом шести хвилин у режимі реального часу. Без музики, лише важке дихання, хрипи й човгання ніг. Замість зброї з глушником — кухонний ніж, який ламається об ребро. Потім супниця, лопата і газова духовка. Людське тіло має колосальний запас живучості, тож убивці буквально падають від знемоги.
Ця сцена стала поворотною точкою. Виснажлива жорстокість проникла у роботи Сема Пекінпи та Мартіна Скорсезе. Брати Коени і Квентін Тарантіно довели ідею до моторошного гротеску, коли персонаж гине через безглузду випадковість.
Чому нас заворожує чужа смерть
Психоаналіз пояснює це боротьбою Ероса з Танатосом — фундаментальною суперечністю людської психіки, описаною Зигмундом Фройдом. Вбивство подібного собі — потужне табу. Кінозал дає легальну й безпечну можливість перейти цю межу.
Смерть — єдина подія, яку неможливо пережити від першої особи. Кіно створює ілюзію, що можна зазирнути за головну межу. Для актора, який покинув матеріальний світ, кіноплівка стає формою посмертного існування. Французький теоретик Андре Базен писав, що кіно «бальзамує» час, звільняючи людину від біологічного розпаду. Кіно буквально створює привидів.
Голлівуд цим користується. За даними моніторингу, близько 90% касових хітів останніх десятиліть містять сцени фізичного насильства або смерті. В окремих дослідженнях цифра сягала 99%. Рівень насильства у фільмах з рейтингом PG-13 часто перевершує показники категорії R. Насильство стало обов’язковим навіть для сімейних блокбастерів.
Студії намацали слабке місце в правилах рейтингів. Оголена натура майже завжди означає жорсткі обмеження, а щодо жорстокості межі розпливчасті. На «щасливому насильстві» побудований кіновсесвіт Marvel і франшизи на кшталт «Зоряних війн».
У світі екранне насильство часто пов’язане з історичними травмами. Південнокорейське кіно використовує ультранасильство як інструмент опрацювання національної травми ХХ століття. Після падіння диктатури Франко в Іспанії режисери досліджували найтемніші закутки людської душі через шок-контент.
Насильство притаманне кінематографу з самого початку. Найперший спецефект — стоп-кадр — винайшли заради сцени страти в 18-секундному фільмі 1895 року «Страта Марії Стюарт». У «Великому пограбуванні поїзда» 1903 року актор розряджає револьвер просто в об’єктив.
Термінологія кіновиробництва англійською — словник бойових дій: камеру заряджають, процес зйомки — to shoot, а сцену ріжуть на монтажі. Межа між мистецтвом і порнографією жорстокості проходить там, де смерть як драма поступається каліцтву як спецефекту. Естетична дистанція між екраном і глядачем має зберігатися завжди.
